Читать онлайн книгу "Твори для дітей: оповідання, казки, сценарії"

Твори для дiтей: оповiдання, казки, сценарii
Лiдiя Гулько


У цiй книжцi зiбранi твори не лише цiкавi, але й пiзнавальнi. Наприклад, у п’есi «Петрушка» мовиться про Андрiйка, учня четвертого класу, про те, як хлопчина брав участь у конкурсi зi змалювання буквиць Остромирового Євангелiя, якому виповнилося 950 рокiв. Без повчань i не нав’язливо дiти одержать вiдомостi з iсторii буквара, виготовлення паперу, безконечника тощо. Твори пересипанi дотепними прислiв’ями. Для дiтей дошкiльного та молодшого шкiльного вiку, батьки яких дружать iз книжкою, джерелом знань.





Лiдiя Гулько

Твори для дiтей:

оповiдання, казки, сценарii





Серденько, лiтературнi твори, якi ти читаеш на дозвiлля або вивчаеш, написанi не сьогоднi. Найновiшим до десяти рокiв, а найдавнiшим… Наприклад, вiсiм поезiй, що увiйшли до «Кобзаря» Тараса Шевченка, побачили свiт у 1840 роцi. Ранiше, до Шевченка, лiтературнi твори писали Іван Котляревський, Петро Гулак-Артемовський, Григорiй Квiтка-Основ’яненко, Євген Гребiнка. Тебе, напевне, цiкавить найперший художнiй твiр, складений на Русi? Це «Слово о полку Ігоревiм». Його склав невiдомий поет у другiй половинi ХІІ столiття.

Лiтература поза часом. Але твориться на полi свого часу i вiдбивае його свiтло. Наприклад, твори, що увiйшли в цей збiрник, написала на початку ХХІ столiття.

Ти звернув увагу на стиль сучасних казок, i загалом творiв, адресованих дiтям? Так, вони дотепнi, iронiчнi, емоцiйнi. Читати iх легко. Моi роботи такi самi. Але вони ще й пронизанi слов’янським фольклором. У фольклор входять казки, пiснi, билини, прислiв’я, влучнi вирази. Їх склали талановитi люди, що спокон вiкiв заселяють нашi землi. Знати iх треба обов’язково. У роздiлi «Науково-популярнi речi» прочитаеш про iсторiю паперу, буквара, безконечника.

Книжки е рiзнi, на будь-який смак. Наприклад, у Всеволода Нестайка пригодницько-гумористичнi, Володимира Малика – iсторичнi. Мене з дитинства вабили серйознi книжки. Адже вони мiстять пiзнавальну iнформацiю i викликають роздуми про свiт, вiчнiсть, сенс життя. Отак, 13-рiчна Лiда прочитала всi книжки зi шкiльноi бiблiотеки Жуля Верна, в 14 рокiв – Герберта-Джорджа Уеллса, в 15 – Василя Яна.

Ти вiд природи допитливий? Мрiеш бути легким i багатим, як вершки над водою? У такому разi ти мiй однодумець, мiй читач.

Прагну й тебе почути. Напиши менi листа. Моя адреса:

lidagulko@ukr.net

Приемного i вдумливого читання!





Оповiдання з фольклорними та науковими мотивами





Про крилату ягiдку


У Дмитрика, п’ятирiчного хлопчика, зникла улюблена iграшка. Хлопчик довгий час не знае спокою: усе шукае пропажу. Килимок на пiдлозi загортав. І пiд ним улюбленоi iграшки не знайшов.

Стоiть Дмитрик серед хати, кулачком тре очi. Сльози з них ось-ось рiчечкою ринуть. Аж тут дiдусь у дверi.

– Дiдусю, ви не бачили мого воiна? – кинувся до старого Дмитрик.

– Я у хлiвi порався. Там кози мекають, свинi рохкають i кури кудахкають. І жодного воiна, – вiдповiв дiдусь.

Хлопчик тупнув нiжкою.

– Я не про живого воiна, про iграшкового питаю!

– Он про що. І через це хлипаеш?

У очах хлопчика стоять сльози. Дiдусь опустився на ослiн. Дмитрика посадив на колiна. Повчав малого: Знайшов – не скач, згубив – не плач.

Дмитрик тернув бульку пiд носом.

– Це вiршик?

– Нi, прислiв’я. Хоча прислiв’я може бути доладним, як вiршик.

– Ой, здогадався. Ви придумали прислiв’я, щоб я за улюбленою iграшкою не сумував.

– Прислiв’я, Дмитрику, то народна мудрiсть. Ач, яке коротке, яскраве i соковите.

– Нiби ягiдка суницi.

– Так. А ще крилате, мов би ластiвка. Хтось мудро й доладно про щось сказав. Вiдтодi й живе вислiв мiж людьми. Лiтае вiд хати до хати, вiд села до села. І великi мiста не минае, у кожну домiвку заглядае. Людям у нагодi стае.

– Дiдусю, ви знаете багато прислiв’iв?

– Багато, – пiдтвердив дiдусь.

– І мене навчите?

– Аякже! Навчу, якщо не хлипатимеш носом. Бо мудрим нiхто не родився, а навчився.

– Знову прислiв’я! – радiе Дмитрик. – Коли я виросту, то всi книжки перечитаю i мудрим стану.

– Це правильно, бо книжка – маленьке вiконце, а через нього увесь свiт видно.

– А про ледарiв прислiв’я знаете? Учора татко сварив Марiйку. Казав, що на дискотецi вона кiзкою скаче, а подвiр’я замiтати не хоче.

– Про ледарiв? Та скiльки завгодно! Украiнський народ ледарiв не любить. Атож запам’ятовуй:



До роботи плачучи, а до танцiв скачучи.

Ховаеться вiд роботи, як пес вiд мух.

Жвавий, як рак на греблi.


Дiдова розповiдь Дмитриковi дуже подобаеться. Вiн прагне побiльше приказок знати.

– А про нашого Тарасика прислiв’я знаете? Братик дуже впертий. Надумае собi щось – i неодмiнно зробить. Отак скаламутив воду, яку кури п’ють. Тараса мама за непослух не раз лупцювала.

– Тарасик таки впертий. Про таких кажуть: Хоч кiлка на головi теши, а вiн свое. А впертюхи теж вiдмовку придумали: На менi покатаешся як на iжаковi.

Дiдусь передавав дiалог дуже кумедно. Дмитрик голосно смiявся. А про себе вирiшив: «Нiколи не буду впертим». Вiн дещо згадав.

– Оленка менi хвалилася: коли виросте, то буде першою красунею Украiни.

Дiдусь на те:

– Про хвалькiв прагнеш узнати? Аби встигав запам’ятовувати:



Хвалилася кобила, що з возом горщики побила.

Не хвали сам себе, нехай тебе люди хвалять.

Вiвсяна каша хвалилася, нiби вона з маслом родилася.


– Ого, як багацько! – радiе Дмитрик. – А про брехунiв е прислiв’я? Бо Ілько так бреше, що й повiрити можна.

– І про таких народ не забувае:



Вдача собача: як не брехне, то й не дихне.

Так чисто бреше, що й вiяти не треба.


У Ілька, коли брехатиме, запитай:



А ти часом не з Брехунiвки?


– Та й дотепно ж! – смiеться Дмитрик. – Усiм брехунам так казатиму.

Зненацька скрипнули дверi. З рум’яним вiд морозу обличчям увiйшла бабуся. Вона дорiкнула малому:

– Ти, козаче, у хатi грiешся, а вояк на призьбi на березневому холодi вартуе. Глянь на нього. Посинiв, бiдолашний!

Дмитрик скрикнув вiд несподiванки – на бабусинiй долонi пластмасовий вояк. Це його вiн так довго шукав.

Хлопчик кинувся до бабусi. Вихопив iграшкового вояка. Пiдстрибував, цiлував його.

Дiдусь пiдняв вказiвного пальця i мовив:



– Знайшов – не скач.


Дмитрик дзвiнко засмiявся. Вiн продовжив прислiв’я:



– Згубив – не плач.


Бабуся гадала, що це гра така. Вона докинула i свое прислiв’я:



– Сонечко у дорозi не спiткнеться.


«Чому бабуся саме це прислiв’я сказала?» – замислився хлопчик.

Дiйсно, чому?



    01.03.2003




Дмитрикiв понедiлок


Дмитрик – надзвичайно допитливий хлопчик. Все йому цiкаво: i звiдки дощ береться, i чому кошенята слiпими родяться… А ще йому подобаються прислiв’я та приповiдки, якi придумав украiнський народ. Їх Дмитрик знае силу-силенну. А найбiльше про понедiлок.

– Матусю, не бiлуй у понедiлок хати, бо таргани заведуться, – виголошуе Дмитрик матерi.

– Таргани, синку, заведуться, якщо прибирати перестанемо. А де в хатi чисто, там i на душi свiтло, – посмiхаеться мама.

«Та й гарною же приповiдкою вiдповiла мама», – подумав хлопчик.

Вiн вибiг iз хати. Зiткнувся з Марiйкою.

– Куди зiбралася? – запитав сестру.

– Не кудикай. У мене важлива справа – iспит. Я поспiшаю.

– У понедiлок нiякоi важливоi справи не починай, бо в халепу вскочиш, – попередив сестру Дмитрик.

– У халепу вскочу, якщо на iспит не з’явлюся, – змахнула рукою Марiйка.

У дворi Дмитрик бачить, що татко запускае двигун автомобiля.

– У понедiлок не варто вирушати в дорогу – нещастя трапиться, – повчав син батька.

– Нещастя трапиться, коли лiкар-ветеринар на роботу не з’явиться. Хворi тварини без лiкаря – дiйсно, нещастя, – вiдповiв батько.

Бабуся, йдучи двором, спiткнулася. Цiпка з рук випустила.

– От невдача, – журиться старенька.

– Якщо в понедiлок щось не вдалося, то жди невдачi цiлiсiнький тиждень, – каже Дмитрик, пiднiмаючи з трави цiпок.

– А ти менi, дитинко, будеш допомагати. Невдачi злякаються i з нашого двору втечуть, – жартувала бабуся.

На осоннi Варка вмивала язиком кошенят. Дмитрик розсердився:

– Що ти робиш? Хто в понедiлок голову мие – той облисiе.

– Синку, що ти таке говориш? Хiба лисi коти бувають? – озвалася мама.



Увечерi вся родина зiбралася у вiтальнi. Вечiрне лагiдне сонце заглядало у вiкно i промiнчиками голубило на столi пухкi пирiжки. А ще в домiвцi пахне смачним борщем. З миски до Дмитрика моргали червонi полуницi.

За столом радiсно й затишно. Кожен член родини розказував про те, що зробив за день.

Мама хвалилася своiми успiхами:

– Я переробила силу-силенну всякоi роботи.

– Це добре, доню, – каже дiдусь. – Бо тiльки ледар ховаеться вiд роботи, як собака вiд мух.

– А я сьогоднi вилiкував хвору теличку i кабанчика, – сказав татко. – Хворобу треба вчасно лiкувати. Згаяного часу й конем не наздоженеш.

– Подивiться, рiдненькi, який рушник вишила. З голубами i мальвами, – пишалася за свою працю бабуся. – Прикрашатиме вiтальню, в якiй вiдпочиваемо, переглядаемо фiльми.

– Для мене цей день був також вдалим, – хвалилася Марiйка. – Я склала iспит на «вiдмiнно».

– Стiльця мого бачили, якого змайстрував? Гарний та мiцний, – тiшився своею роботою дiдусь.

– Виходить, понедiлок – зовсiм не тяжкий день, – вголос роздумував Дмитрик. – Але чому про понедiлок стiльки забобонних приповiдок склали?

– Це тому, що в давнину понедiлок уявляли дiдусем-перевiзником. Вiн перевозить людськi душi у краiну померлих, – пояснив онуковi дiдусь. – А то дуже важка праця. Вiдтодi й i пiшло: «Понедiлок – тяжкий день».

– Люди завжди щось вигадують, – усмiхнулася бабуся, наче мальва з рушника. – Адже немае краю без звичаю.



    13.08.2003




Якщо кiт перескочить дiжку з тiстом, то…



1

Чепуруха Варка вибрала сонячне мiсце i ретельно вилизувала себе. Лапкою терла смугасту мордочку, шорстким язичком порозчiсувала шерстинки на хвостi.

На вiдмiну вiд кiшки Марiйка безцiльно никала подвiр’ям i файно не виглядала. На нiй рванi шорти i закоротка майка. Волосся розтрiпане, некрасиво стирчить.

Ось Марiйка зупинилася пiд липою. Про щось свое думала. Задумливий погляд юнки ненароком зачепився за волохату чепуруху. І чим довше перебував на нiй, тим веселiшав. Несподiвано Марiйка скрикнула. Крутнулася у в’етнамках i побiгла до хати.


2

Сiльське подвiр’я пустувало не довго. З вулицi прибiгла галаслива компанiя: Дмитрик, Ілько та кучерява Оленка. Набурмосений Ілько тримав за шкiрку чорного кота.

Варка вигнула горбком спинку i страшно шипiла на непроханого гостя. Чорний кiт озвався жалiсним голосом.

– Не треба котика карати, – стиха мовила Оленка.

Ілько насупив червонястi брови.

– Через нього ми не купили фанти i не втамували спраги.

– Котик приблудний. Вiн голодний. Через це перебiг дорогу. А тiтка Наталка щодня о цiй порi зачиняе крамницю. Вона поспiшае на леваду, щоб здоiти корову, – несмiливо заперечила дiвчинка.

У розмову втрутився Дмитрик.

– Оленко, ти що, слiпа? Котяра чорний. А вiд чорних котiв однi неприемностi.

– Чула? – випалив, утiшений пiдтримкою товариша, Ілько. – Не захищай кота, бо з тобою не будемо дружити. Сама ходитимеш.

Оленка схилила кучеряву голiвку.

Ілько дiловито розпорядився:

– Дiмоне, шукай мотузку. Будемо його душити.

Дмитрика мовби вiтром здуло. Вiн знав, що у хлiвi, на крючку, висять рiзноi довжини шворки. Хлопчик вибрав недовгу, але мiцну мотузку. На нiй бабуся сушила випранi ганчiрки.

Ілько примостив кота на господарський столик. Дiловитим голосом наказав:

– Тримайте його. Я сам задушу.

Дмитрик з Оленкою покiрно притиснули долонями тремтячу спинку. Ілько обвив навколо тонкоi шиi мотузку.

Кiт вiдчув небезпеку. Вiн пручався i пробував утекти. Набурмосений Ілько рiзко смикнув мотузку за кiнцi в рiзнi боки. Кiт пронизливо заверещав. Вiн вiдчайдушно пручався i не затихав.

Нажахана Варка чкурнула в кущi. Оленка затулила долонями вуха. Дмитриковi ноги тремтiли, а руки зробилися кволими. Кiт вивернувся i вкусив Ілька за палець. Хлопчисько верескнув.


3

З лiтньоi кухнi вийшла розтривожена голосами i звуками бабуся.

Кiт, що звалився на землю, стрiлою полетiв до паркану. На його шляху трапилася дiжка з тiстом, яку бабуся розмiстила на осоннi. Схарапуджена тварина зметнулася вгору. Легко перелетiла через дiжку, а далi – через паркан.

Бабуся лементувала:

– Ой, лишенько! Чорний кiт перескочив тiсто, яке вранцi вчинила. Моя праця зiйшла нанiвець.

Старенька опустилася на ослiн i хитала тулубом з боку на бiк. Марiйка втiшала зажурену бабусю:

– Котик не впав у тiсто. Вiн усього-на-всього перескочив дiжку. А дiжка прикрита рушником.

– То так. Але народ давно пiдмiтив: як кiт перескочить дiжку, то не вдасться хлiб.

Ілько додав:

– А ще кажуть: як чорний кiт перебiжить дорогу перед тобою – буде невдача. Так, бабусю?

Старенька кивнула головою.

– Чому ми чорного кота не добили? – розсердися Ілько. – Проте йому городами довго не гасати. Задушимо або повiшаемо у садку на гiлцi.

– Дiти, ви кота мордували? – скрикнула бабуся. – А я про себе гадаю: чий кiт волае?

– Я жалiла котика, – повiдомила Марiйка. – Це Ілько його душив.

– Кiт чорний. Вiн навмисно дорогу людям перебiгае, – виправдовувався бешкетник.

– Грiх над твариною знущатися, – насварилася на Ілька бабуся.

– Бабусю, ви щойно пiдтвердили: коли чорний кiт перебiжить дорогу – то чекай невдачi, – заступився за товариша Дмитрик.

Бабуся опустила очi. За хвилину сказала:

– Кiшка створена Богом. Кiшка добра iстота, вона друг людини. Кiшка охороняе людину вiд злого.

– І що? Розвернутися i йти додому? Але ж кiт перебiг дорогу, – дивуеться Дмитрик.

– Ситуацiю легко повернути собi на користь. Старi люди мене вчили. Тепер я вас, дiтки, навчу: коли кiт перейде дорогу, то вiзьмися за гудзик. Тодi все, що задумав зробити, вдасться.

– Це добре, – вигукнув утiшений Дмитрик. – Попрошу Марiйку пришити на всi моi футболки гудзики.

– І станеш схожий на клоуна, – пирхнула Оленка.

Дмитрику не сподобалися нi Оленчинi слова, нi смiх. Вiн нишком штурхнув Оленку ногою. Вона притихла. Дмитрик запитав:

– Бабусю, що ще поганого вiд котiв для людини?

– Ну, хоча б таке. Пiсля кiшки як нап’ешся, то буде нежить.

– Ось чому в мене з носа постiйно тече, – зойкнув Ілько (вiн вийняв з рота пораненого пальця). – Котяра, виходить, хлистав воду з кухлика, з якого я пив.

Бабуся згадувала:

– Бувало я, маленька, гладжу котика. Мати менi кажуть: не гладь кота проти шерстi, бо в хатi буде марево.

– Це правда. Якщо Марiйка проти ночi погладить Варку, то у снi розмовляе з домовиком, – кивае круглою головкою Дмитрик.

Але бабуся вела своеi:

– У бiблiйнiй книжцi я прочитала цiкаву iсторiю.

Вона поправила хустину, що збилася набiк. Провела пальцями по сухих вустах i почала розповiдати:

– Перед всесвiтнiм потопом Ной, простий, але праведний чоловiк, зiбрав у свiй ковчег по парi всiх тварин. Чорт, що хотiв нашкодити чоловiковi, таемно пустив на судно мишу. Сподiвався нечистий: миша прогризе в ковчезi дiрку i вiн затоне. Але кiшка вислiдила мишу, схопила ii i задушила. Таким чином, лихi плани диявола не здiйснилися. Вiдтодi кiшки завжди винищують мишей. Бо мишi створенi чортом на зло людям. Ось така iсторiя.

Дiти притихли. Носаками сандалiв мовчки копирсала землю. Вони соромилися свого вчинку.


4

До гурту пiдiйшла Марiйка. У Дмитрика вiд здивування розтулився ротик. Бабуся, не менше за внука здивована, спитала.

– Доню, хiба сьогоднi свято? Чому ти в святковiй сукнi?

Із хати вийшла нiби то iнша Марiйка. На цiй червона сукня i рожевi на каблуках черевики. А в старанно зачесаному волоссi – блакитна квiтка.

– От i не вгадали, – з викликом вiдповiла Марiйка. – Так, сьогоднi не свято. Але чомусь Варка чепуриться. Я згадала народну прикмету: як кiт умиваеться лапкою, то будуть сьогоднi гостi. Через це сама причепурилася. Оце сяду й чекатиму гостей.

Марiйка опустилася на краечок ослона. Вона старанно розправила складки на сукнi. Дмитрик здогадався: сестра сподiваеться, що в iхнiй двiр зайде Петро. Вiн учора повернувся з вiйська. Але вголос хлопчик цього не сказав. Вiн перевiв погляд на бабусю. У старенькоi загадково смикалися кутики вуст.

Ілько з Оленкою запитально дивилися одне на одного. Про що мова?

– Пора братися до тiста, – сказала бабуся. – Завiтають гостi. Треба, щоб було чим пригостити. Вироблю паляницi та пирiжки.

– Менi з вишневим варенням, – замовив Дмитрик.

Бабуся ходою качечки попрямувала до дiжки, що п’янко дихала на все подвiр’я.

Дiти випурхнули на вулицю. Тiльки Марiйка не зрушила з мiсця. З-пiд довгих вiй вуглинками сяяли очi. Дiвчина прислухалася до шорохiв та звукiв. Вона чекала. Бодай скрипнула хвiртка.


5

Увечерi мама помила Дмитрика i провела до лiжка. Хлопчик довго крутився. Лiжко пiд ним рипiло, а очi зирили в пiтьму i не хотiли стулятися.

Раптом вiдхилилися дверi. Дмитрик звiвся на лiктi. У осяяному електричним свiтлом промiжку побачив зiгнуту постать. Покликав:

– Дiдусю, то ви?

– Прислуховуюсь: лiжко скрипотить. «Чому Дмитрик досi не спить? – гадаю. – Мабуть, совiсть не дае дитинi заснути.» Через це i заглянув у кiмнату…

– Дiдусю, менi, справдi, соромно. Я допомагав Ільковi душити бездомного кота. Оленка пожалiла його i забрала до себе. Бабуся нам пояснила: коти добрi помiчники для людини. Котiв потрiбно захищати.

Дiдусь, що сiв бiля онука, втiшав його:

– Добре, що соромишся поганого вчинку. Значить, не мучитимеш котiв. Дитинко, зручно лягай, а я розкажу тобi про цих дивних тварин. Понад тисячу рокiв тому вважали, що коти – нечиста сила. Начебто чарiвники i вiдьми вночi перетворювалися на котiв i собак. Про це е багато казок, легенд. Люди вiрили в рiзнi прикмети. Наприклад, якщо кiт шкребе пiдлогу, мiшок або драбину – буде вiтер, тулиться до тепла – похолоднiшае. Ще багато подiбних вигадок придумали. Позаминулого столiття на бельгiйське мiсто Іпр посунула хмара мишей. Гризуни всi продукти з‘iдали або паскудили. А коти врятували мiсто. Вони безстрашно кинулися на зубату армiю i всiх мишей передушили. Тепер щороку в цьому мiстi вiдбуваеться фестиваль. На ньому три години вулицями несуть величезнi фiгури котiв, маски з iхнiми зображеннями. В них можна взнати героiв-котiв з фiльмiв, книжок, казок, легенд рiзних народiв свiту. А вкiнцi свята з високоi мiськоi вежi скидають плюшевих мишей: на згадку про те, як коти врятували мiсто.



…Дмитриковi повiки зробилися таким важкими, що й не сила iх пiдняти. Хлопчик бачить себе на фестивалi, в далекому Іпрi. Грае приемна музика, лунае веселий смiх. Кругом, куди вiн, Дмитрик, не гляне, коти. Великi й маленькi. Рiзношерстi, рiзнокольоровi, усяких порiд. Сам вiн у масцi чорного кота. Кучерява Оленка лагiдно до нього усмiхаеться.



    21.06.2003




Петрушка


Андрiйко знiмав iз плечей шкiльний ранець, перезувався в хатнi капцi та прислухався до голосiв, що линули з вiтальнi. Кутиком ока помiтив бабусин кошик, мiсткий, з однiею плетеною ручкою. У кошику капустина, червонi яблука i целофанова торба, з якоi вистромилось ажурне листя петрушки.

Бабуся жила у селi з кумедною назвою Мала Бугаiвка. Але приiжджала до них часто i завжди з оцим кошиком. З порогу, зазвичай. голосно казала: «Привезла гостинцi, щоб ви тут не пропали». Насправдi, вона шпигала словами свого зятя, Андрiйкового батька, що працював вiльним журналiстом. Тобто писав статтi вдома, а потiм, як вiн сам розказував, «гасав по редакцiях i прилаштовував матерiал». Батько у вiдповiдь пiд нiс буркотiв: «На тобi, Боже, що менi негоже». Бабуся, звичайно, ображалась, але виду не подавала. Андрiйко знав, що вона, вийшовши з електрички, стоiть бiля метро, де з тротуару продае городину. А ту, що не в неi не куплять, вона привозить до них, як гостинцi.

Хлопчик вибрав найкраще яблуко i вiдчинив дверi.

– Добрий день, бабусю, – привiтався.

Бабуся вдала iз себе страшенно здивовану. Звернулася до дочки, Андрiйковоi мами:

– Ми так голосно балакали, що й не чули, коли дитина прийшла. – Вона змiнила голос на солоденький: – Ходи, дитинко, до мене. Поцiлую.

Андрiйко дозволив себе поцiлувати i приголубити. Щасливий, примостився бiля бабусi, котра сидiла трохи боком до зятя, що працював за комп’ютером.

Хлопчик хрумкав яблуко i роззирався. Тато, не пiднiмаючи голови, клацав клавiшами. Половину обличчя йому закривали затемненi окуляри, якi вiн час вiд часу поправляв. Хлопчик про себе зауважив, що у тата зручне мiсце – навпроти дивана, у кутку, та ще й бiля вiкна. Хоч вiн i супив брови та мовчав, але однаково все бачив i чув.

Хвилину-двi нiхто не зронив нi слова. Бабуся випростала ноги й уважно оглянула в’язанi з рудоi шерстi шкарпетки. Зазирнула на п’ятки, чи не дiрявi. Вона обiйняла Андрiйка i безтурботно-радiсним голосом запитала:

– Що новенького в школi?

Андрiйко перестав жувати i часто-часто клiпав, пригадуючи оте «новеньке». Усе ж помiтив, що тато занiс палець над клавiшею i не опускав його. Мiркував над фразою чи хотiв почути вiдповiдь?

Розказувати про своi успiхи та оцiнки хлопчик не мав бажання. Вiн проковтнув жованку й бадьоро вiдповiв:

– Сьогоднi в нашому класi виступав музейник.

– Хто? Хто? – перепитала бабуся з кумедно зморщеним носом.

– Так називають наукових спiвробiтникiв музею, – тихо, але з притиском пояснив тато. Вiн поправив окуляри.

Бабуся пiдшморгнула. Мама уточнила:

– З якого музею цей чоловiк?

– Музею книги i друкарства Украiни, – сказав Андрiйко i хрумкнув яблуком.

– Аааа, той, що на територii заповiдника. У Киево-Печерськiй Лаврi, – пригадувала мама.

– Лаври? – зрадiла бабуся. – Гарне мiсце. А у гарному мiсцi i люди працюють гарнi.

Тато поправив окуляри i заклацав, мов дятел, клавiшами.

– Про що музейник розказував? – запитала бабуся.

– Про старi книжки, – вiдповiв Андрiйко i вiдкусив яблуко.

Вiн жував i водночас пригадував, бо усмiхнувся. Не витримав, зiскочив iз дивану. Стоячи серед кiмнати емоцiйно розказував:

– Уявляете, музейник припер iз собою отакенну книгу. Називаеться Остромирова Євангелiя.

– Євангелiя? – перепитала бабуся.

Мама нашорошила вуха, а тато затримав у повiтрi пiднятого пальця.

– Так, Євангелiя… Остромирова. Цiй книзi аж 950 рокiв. Учвляете?

– Ай-я-яй, це ж треба, – шепотiла бабуся. Вона звела докупи руки i тримала iх бiля пiдборiддя.

– А написав книгу диякон Григорiй для родича киiвського князя Ізяслава. Того чоловiка звали Остромиром i був вiн у Новгородi посадником.

– Посадником, – повторила, похитуючи головою бабуся.

Андрiйко розповiв про стару книгу все-все, що запам’ятав. Вiн так захопився, що вiльно рухався кiмнатою i розмахував руками. Навiть не вiдчув, коли з його долонi вислизнув недогризок i впав на килим. Мама мовчки пiдняла недогризок, не зводячи з Андрiйка погляду.

Хлопчик без паузи розказував:

– Уявiть собi, тодi, у одинадцятому столiттi, писали без промiжкiв мiж словами, навiть без ком i крапок. Суцiльним текстом. Класно! Менi б так писати!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/l-d-ya-gulko/tvori-dlya-ditey-opovidannya-kazki-scenariyi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения